С.О. Возіанов, С.А. Собчинський, О.О. Підмурняк, К.С. Собчинський

Звукова стимуляцiя в комплексi заходiв каменегiнного ефекту у хворих на уретеролiтiаз в амбулаторних умовах

Вступ. У 80-90-х роках минулого століття з’явилися окремі публікації по застосуванню стимуляції (звукової, електричної) верхніх сечовивід-них шляхів з метою вивільнення від конкременту [3, 7, 9, 10, 11, 18, 19]. Проте, широкого застосування метод не зазнав. Тому зараз цілком логічним постає потреба подальшого вивчення використання апаратних методів для найшвидкішого самовивільнення ВСШ від каменя.

Мета дослідження. Поліпшення лікування хворих на уретеролітіаз за допомогою звукової стимуляції.

Матеріали та методи дослідження. В дослідження включено 66 хворих на уретеролітіаз віком 18-70 років, 57 (86,4%) з яких в праце-здатному віці. Чоловіків було 43 (65,2±5,8%), жі-нок - 23 (34,8±5,8%); р<0,05. Чверть хворих звернулася вперше, близько 20% - хворіли понад 5 років. Локалізація каменя на період обстеження наступна: у 17 (25,7±5,4%) - ЧМС та в/з сечоводу, у 27 (41,0±6,0%) - с/з, та у 22 (33,3±5,8%) - н/з сечоводу. Лікування проведено в амбулаторних умовах на базі Хмельницької обласної лікарні за запропонованою методикою. Суть її полягала у включенні до комплексної традиційної медикаментозної схеми звукової стимуляції в якості підсилюючого ефекту. Використовувався апарат «Інтрафон». Випромінювач звука розташовувався в проекції нирки, частота біполярних електричних коливань перебувала в діапазоні 2,0-3,4 кГц. Здійснювалась звукостимуляція 2 рази на добу по 10-15 хв. з інтервалом 50-60 хв. протягом перших 5 діб. Курс лікування - 15 сеансів. Критерії включення в дослідження: поодинокий конкремент не більше 1,0 см, тривалість перебування якого у ВСШ не перевищувала 2 місяців; відсутність гострого пієлонефриту, вад розвитку сечовивідної системи, обструктивного синдрому, помірні зміни уродинаміки та функціонального стану нирки.

Кінцеві результати визначались: добрі - у разі самостійного відходження конкременту; задовільні - при міграції конкременту вниз по сечоводу без розвитку гострого пієлонефриту; незадовільні - у випадках виникнення гострого або загострення хронічного запального процесу в нирках.

Обстеження включало: загальні аналізи крові та сечі, біохімічні показники крові, бактеріологічне дослідження сечі. Із інструментальних методів - УЗД з доплерографією; при необхідності рентгенографія, радіонуклідне дослідження. Вони здійснювались за загальноприйнятими методиками.

Результати та їх обговорення. Аналіз отриманих даних показав, що у 48 із 66 хворих відбулось вивільнення верхніх сечовивідних шляхів від каменя, у 8 - спостерігалась міграція вниз по сечоводу без ускладнень і у 10 - стан погіршився, виник гострий пієлонефрит. у середньому на 7,3±3,3 доби вони були госпіталізовані. У процентному відношенні дані позначались як 72,7±5,4%, 12,1±4,0% та 15,2±4,4% відповідно.

Підсумок результатів лікування подано в табл. 1.

Частіше відходили конкременти із н/з сечоводу у хворих із нетривалим перебігом захворювання, з помірними порушеннями уродинаміки і відсутністю змін функції нирок (табл. 2).

Об’єктивізуємо клінічний ефект. Так, у 32 із 44 пацієнтів, які мали больову симптоматику вона зникла після першого сеансу звукостимуляції (72,7%), у решти (10 із 44 - 27,5%) - після повторного.

Мікрогематурія спостерігалася у 17 із 66 обстежених (25,7±5,5%) і, за винятком 3 випадків, у 14 (82,3%) зникла протягом 3-4 діб лікування.

Дані загальних аналізів крові та сечі свідчать про наявність у 35 хворих хронічного запального процесу при зверненні. Для досягнення позитивного ефекту було достатньо 10 сеансів, на 15-ту добу (по завершенню) основні показники крові набули вірогідних змін на краще, а на кінець місяця досягли значень норми.

Бактеріурія мала місце у 15 хворих (22,7%) до початку лікування, під час якого вона стрімко зменшувалась. Характер змін повністю співпадав із динамікою лейкоцитурії.

Зазначені позитивні зміни узгоджуються і певною мірою пов’язані із динамікою діурезу та процесом покращення уродинаміки, як наслідку звукової стимуляції. Зокрема, на другу добу від початку сеансів у осіб чоловічої та жіночої статі досягнуто вірогідне зростання об’єму добової сечі: 1,38±0,09 л проти 1,2±0,1 л до лікування у чоловіків та 1,49±0,06 л проти 1,33±0,07 л у жінок. У подальшому поступово діурез збільшувався і до кінця місяця величина його нормалізувалась. Достовірні зміни діурезу є важливою ланкою літокінетичної терапії.

Виявлені за результатами УЗД порушення уродинаміки різного ступеня нормалізувалися у всіх хворих, ознаки чого проявилися вже впродовж перших 3-5 діб лікування вираженим зменшенням порожнинної системи нирки та усуненням аномального розширення сечоводу. Простежено, що функція ниркової паренхими після стимуляції відновлюється дещо пізніше, ніж функція ВСШ. Отримані ренографічні криві до та після звукової стимуляції також підтвердили, що функція ниркової паренхіми відновлюється дещо пізніше, ніж функція ВСШ. Ренограми свідчать про триваліший період відновлення секреторно-екскреторної здатності нирки.

Аналіз отриманих результатів довів, що включення звукової стимуляції в комплекс традиційної консервативної схеми лікування уретеролітіазу розширює його можливості і є реальним в амбулаторних умовах. Більше того, доведено, що застосування звукової стимуляції ВСШ є раціональним при каменях будь-якої локалізації верхніх сечовивідних шляхів. Винятки складають випадки наявності гострого пієлонефриту, який ускладнює нефролітіаз. Ефективність методу зростає із збільшенням кількості процедур та меншим розміром конкременту.

Висновки.

1. Встановлено, що при застосуванні звукової стимуляції в комплексному лікуванні хворих на уретеролітіаз в амбулаторних умовах самостійне відходження конкременту досягається у 72,7±5,4% випадках.

2. Простежена залежність частоти та строків самовивільнення ВСШ від розміру, локалізації каменя.

3. Виявлено, що при застосуванні запропонованої схеми лікування частота відходження конкременту не залежала від наявності чи відсутності хронічного пієлонефриту у хворих на уретеролітіаз.