В.С. Федевич

Прогнозування ефективностi внутрiшньомiхурової БЦЖ-терапiї у хворих на рак сечового мiхура на пiдставi рiвнiв фактора росту ендотелiю судин, факторiв некрозу пухлини α та β

Вступ. Згідно з даними національного канцер-реєстру, у 2018 році показник захворюваності на рак сечового міхура складав 11,4 особи на 100 тис. населення України. З числа вперше виявлених стадію Т3 мали 14,7% хворих, а показник смертності становив 8 на 100 тис. чоловіків та 1,3 - жінок [1]. Все вищенаведене підтверджує, що актуальність цієї онкоурологічної проблеми залишається донині.

Одним з основних факторів виживання і поширення пухлинних клітин є ангіогенез. Нині накопичено безліч даних, що підтверджують участь VEGF (фактор росту ендотелію судин-ФРЕС) і TNF (фактор некрозу пухлини - ФНП), відповідальних за мітогенну активність клітин, у розвитку та прогресуванні злоякісних новоутворень і, отже, є перспективними мішенями при використанні таргетної терапії [2, 3, 4].

TNF-a та TNF-b - два близьких (подібних) білки (гомологічними є приблизно 30% амінокислотних залишків) - проявляють подібну активність до запальної реакції, імунних та пухлинних процесів. TNF-b або лімфотоксин був виявлений у лімфатичних вузлах імунізованих щурів. Джерелом TNF-a є активований макрофаг, TNF-b - активована Т-клітина. Через однакові специфічні рецептори TNF-клітинної поверхні обидва фактори викликають лізис клітин лімфоми, некроз саркоми індукованої метилхолантреномом, активують поліморфно-ядерні лімфоцити, проявляють противірусну активність [5, 6].

Song Y. Та співавт. [7] провели метааналіз 15 різноманітних публікацій з баз данних PubMed, Embase и Medline для оцінки зв’язку між полі-морфізмом VEGF rs699947 та ризиком уроло-гічних новоутворень. Авторами були доведені більш тісний зв’язок вказаного VEGF щодо ризику раку сечового міхура у гетерозиготній генетичній моделі (OR=1,48, 95%СІ=1,17-1,89), а також підвищений ризик нирково-клітинного раку у домінантних, рецесивних гомо- та гетерозіготних генетичних моделях, але при раку передміхурової залози ніякої асоціації виявлено не було. Fu D. та співавт. [3] при дослідженні однонуклеотідних поліморфізмів з поліморфізмами генів VEGF, довели зв’язок з ризиком розвитку раку сечового міхура. у свою чергу Stingl Jankovic K. та співавт. [8] довели позитивний зв’язок алеля TNF-b5 у пацієнтів з раком передміхурової залози, що демонструє можливу роль в етіології захворювання.

Мета дослідження: вивчення ефективності застосування рівнів біомаркерів ФРЕС, ФНП-a та ФНП-b у сечі хворих на рак сечового міхура для прогнозування ефективності внутрішньо-міхурової БЦЖ-терапії на її ранньому етапі.

Матеріал і методи дослідження. До дослідження увійшли 35 дорослих хворих на РСМ виключно стадії Т1N0M0, яким була виконана ТУР, середній вік яких становив 58,3±6,1 року. У всіх випадках спостерігався монофокальний варіант росту пухлини. Середній розмір пухлини до ТУР складав 1,6±1,7 см. Розподіл хворих згідно зі ступенем неоплазії мав наступний вигляд: G1 - 9 (25,7%) хворих, G2 - 15 (42,9%) пацієнтів та G3 - 11 (31,4%) осіб.

Усі досліди проводили у відповідності до Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і людської гідності у зв’язку з застосуванням досягнень біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (ETS № 164)» від 04.04.1997 р., і Гельсінської декларації Всесвітньої медичної асоціації (2008). Кожен пацієнт підписував інформовану згоду на участь у дослідженні і вжиті всі заходи для забезпечення анонімності пацієнтів.

Праймери для ампліфікації VEGF взяті з роботи Lee et al., умови полімеразної ланцюгової реакції підбиралися експериментально. Для визначення G+405С поліморфізму ампліфіковані фрагменти довжиною 273 п.н. піддавали рестрикційному розщепленню ендонуклеазою BsmFI. Продукти рестрикції фракціонували в 2,2% агарозному гелі з бромистим етидієм і візуалізували в УФ-світлі. Патоморфологічне дослідження проводилось на світлооптичному мікро-скопі «Prima Star», препарати фарбувались гематоксилін-еозином, переглядались при збільшеннях 100 та 400 разів.

Аналіз отриманих даних проводили за допомогою стандартних методів статистичної обробки з використанням програмного забезпечення Microsoft Office Excel та пакета програм Statistica v6.0. Статистичну обробку отриманих даних проводили методами непараметричної статистики. Як критерій достовірності різниці між групами використовували непараметричний U-критерій Манна-Уітні і тест Вілкоксона. Також отримані дані представлені у вигляді медіани з мінімальним та максимальним розбігом для непараметричних складових. 95%-вий довірчий інтервал оцінювався з використанням моделей випадкових та фіксованих ефектів [9].

Результати та їх обговорення.У результаті проведеного дослідження, у 24 (68,6%) хворих на РСМ станом на 12-й місяць після початку інстиляцій БЦЖ, за даними цистоскопії не було виявлено ознак відновлення пухлинного процесу (основна група). Розподіл згідно зі ступенем неоплазії у даній групі хворих мав наступний вигляд: G1 - 25,5% хворих, G2 - 40,5% пацієнтів та G3 - 34% хворих. Водночас, на той самий термін спостереження, у 11 (31,4) пацієнтів було зареєстровано гістологічно верифікований рецидив (група порівняння). Розподіл згідно зі ступенем неоплазії у даній групі був таким: G1 - 28,3% хворих, G2 - 39% пацієнтів та G3 - 32,7% осіб.

При проведенні ретроспективного аналізу було виявлено (табл. 1), що у хворих основної, порівняльної та контрольної груп вихідні середні значення ФРЕС у сечі становили 218,45±6,56 пг/мл, 221,15±6,84 пг/мл та 131,23±7,80 пг/мл відповідно. У хворих без ознак рецидиву на 2-й день після шостої інстиляції БЦЖ-вакцини, середній рівень ФРЕС залишався майже незмінним у порівнянні із вихідним показником і становив 219,37±5,33пг/мл проти 218,45±6,56 пг/мл відповідно (р=0,45). Водночас, у групі порівняння середній рівень ФРЕС у сечі мав тенденцію до зростання порівняно з початковим значенням і складав 229,41± 8,34 пг/мл та 221,15±6,84 пг/мл відповідно, проте, така різниця також не була достовірною (р=0,11).

Середні значення ФРЕС у сечі різних ступенів неоплазії (G1, G2, G3) як у основній групі, так і в групі порівняння не мали між собою статистично достовірних відмінностей до початку лікування та через 6 тижнів після (р>0,05).

Таким чином, визначення рівнів ФРЕС у сечі не продемонструвало доцільності їх застосування у прогнозуванні ефективності внутріш-ньоміхурової ад’ювантної БЦЖ-терапії у хворих на РСМ стадії Т1N0M0.

За даними ретроспективного аналізу (табл. 2), у хворих основної групи порівняння та контрольної групи початкові середні значення ФНП-aв сечі не мали між собою статистично достовірної різниці і складали 349,26±6,11 пг/мл, 355,13±5,98 пг/мл та 352,68±6,75 пг/мл відповідно (р>0,05). Водночас, у хворих без ознак рецидиву на 2-й день після шостої інстиляції БЦЖ-вакцини, середній рівень ФНП-aдостовірно зростав з 349,26±6,11 пг/мл до 445,32±6,12 пг/мл, що становило в середньому +27,5%, 95%ДІ=20,6-35,7 (р=0,04). На противагу цьому, у групі із рецидивом середній рівень ФНП-aу сечі був майже незмінним порівняно з початковим значенням і становив 355,13±5,98 пг/мл та 361,21±6,75 пг/мл відповідно, така різниця не була достовірною (р=0,21).

Середні значення ФНП-aв сечі різних ступенів неоплазії (G1, G2, G3) як у основній групі, так і в групі порівняння, як і у випадку з ФРЕС, не мали між собою статистично достовірних відмінностей до початку лікування та через 6 тижнів після нього (р>0,05).

З отриманих даних випливає, що підвищення ФНП-a (який, як відомо, відіграє важливу роль у процесах запуску процесів клітинного апоптозу, пригнічення росту пухлини, регулює продукцію прозапальних інтерлейкінів IL1 та IL6) при ад’ювантній внутрішньоміхуровій БЦЖ-терапії у хворих на РСМ стадії T1N0M0 пов’язане із позитивним терапевтичним ефектом, що в нашому дослідженні відображалось у відсутності ознак рецидиву захворювання. Водночас, відсутність підвищення даного молекулярного маркера через 6 тижнів після початку індукуючої БЦЖ-терапії свідчило про недостатню запальну відповідь (або ж її відсутність) і як наслідок - рецедивуючому перебігу захворювання.

При вивченні показників ФНП-bу сечі хворих на РСМ було виявлено (табл. 3), що у хворих досліджуваних груп, до лікування вихідні середні значення даного молекулярного маркера суттєво між собою не відрізнялись і становили 36,23±5,63 пг/мл, 34,72±6,16 пг/мл та 33,82±4,62 пг/мл відповідно (р>0,05). Проте, ми виявили, що у хворих основної групи на 2-й день після шостої інстиляції БЦЖ-вакцини, середній рівень ФНП-bдостовірно збільшувався з 36,23±5,63 пг/мл до 68,45±7,12 пг/мл, тобто в середньому +88,9%, 95%ДІ=76,5-98,4 (р=0,02). Однак у групі із рецидивуючим перебігом середній рівень ФНП-bу сечі суттєво не змінювався порівняно з початковим значенням і складав 34,72±6,16 пг/мл та 38,35±6,89 пг/мл відповідно (р=0,36).

Подібно до попередньо вивчених маркерів, середні значення ФНП-bв сечі різних ступенів неоплазії (G1, G2, G3) як у основній групі, так і в групі порівняння, не мали між собою статис-тично достовірних відмінностей до початку лікування та через 6 тижнів після нього (р>0,05).

Таким чином, як віддзеркалюють отримані дані, підвищений на 6-й тиждень після БЦЖ-інстиляцій, середній рівень промоутера запальної відповіді ФНП-b, був тісно пов’язаний із позитивним терапевтичним ефектом індукуючої БЦЖ-терапії у хворих на РСМ стадії T1N0M0.

Висновок. Таким чином, визначення молекулярних маркерів VEGF, TNF-a та TNF-b у сечі хворих на рак сечового міхура після введення внутрішньоміхурової БЦЖ-терапії може слугувати підставою для розробки нових методів лікування та оцінки їх ефективності.